Interview du galeriste Pavlo Goudimov sur mon rapport à l’Ukraine, à Malévitch (8/10.16)
Жан-Клод Маркаде, Україна та Малевич
Під час проведення міжнародної конференції «Казимир Малевич: київський аспект», 8 жовтня, в коридорах НАОМА куратор Павло Гудімов мав нагоду поспілкуватися з французьким мистецтвознавцем Жан-Клодом Маркаде. Дослідник вже протягом багатьох років вивчає тему українського та російського авангарду, зокрема феномен Малевича. В 2013 році вийшла книга Маркаде «Малевич» (видавництво «Родовід»), яка прямо звертається до українських витоків творчості художника.
Як почався зв’язок французького дослідника з Україною, коли вперше Захід побачив роботи російських та українських авангардистів і чому молоді художники Франції не сприймають Малевича – розпитав у Жан-Клода Маркаде Павло Гудімов.
Україна
Мій зв’язок з Україною розпочався завдяки дружині Валентині. Вона походить з української родини поміщиків Васютинських, які вимушені були емігрувати з України в 1918 році. На той час для росіян Україна відігравала приблизно таку ж роль, як Італія для німців – спокійної та приємної місцевості.
У 1972 році ми автівкою їздили по містах України: почали з Одеси, рідного міста дружини, далі до Харкова та Києва. Тут ми зустрілися з Дмитром Горбачовим, який тоді був куратором у Музеї українського образотворчого мистецтва. Він нам показав музейні запасники, роботи художника Олександра Богомазова, навіть влаштував зустріч з дружиною авангардиста – Вандою Монастирською. Побачили ми й колекцію творів Василя Єрмилова, познайомилися з колекціонером Ігорем Диченко. Це було те творче коло, яке відкрило нам Україну. А потім ми поїхали до Москви, прийшли в Третьяковську галерею, а там директором був Полікарп Лєбєдєв. Я починаю йому з ентузіазмом розповідати: «Ми були в Україні, бачили там Богомазова, Єрмилова, Екстер!..». І чуємо від нього у відповідь: «Ви маєте забути про ці імена». Коли повернулися додому, до Франції, то дізналися, що через нас звільнили Діму Горбачова в Україні.
Тоді моя дружина вже написала книгу про зародження російського авангарду й планувала працювати над темою Сергія Дягілєва. Однак, коли вона побачила, як саме складається ситуація з українським мистецтвом, мовою, культурою – то вирішила присвятити себе тематиці України. Адже до цього розглядала свою країну як «райське місце», але тут побачила трагічність і важливість становища. Тож книга вийшла французькою мовою, це була така собі панорама українського мистецтва до років Розстріляного Відродження. Моя дружина присвятила цю працю всім, хто постраждав за українську ідею. Це й було моє перше знайомство з Україною, адже на той час ми завжди працювали разом.
З цього моменту я почав бачити цінність усього українського, навіть коли воно знаходилося всередині так званого російського авангарду. Я проти вузького націоналізму, однак у своїх статтях завжди наголошую на цих «українських моментах». І це більше навіть не питання націоналізму, а категорії відчуття землі, кольорової гами народного мистецтва та історії.
З Україною пов’язано багато імен. Не завжди за етнічними ознаками. Наприклад, наприкінці 70-х я був знайомий з Сарою Штерн (більш відома як Соня Делоне – ред.). В останніх мемуарах вона писала про своє українське коріння.
Я був у Карпатах, відносно нещодавно, років шість-сім назад. У мене є друг з Мукачева, Саша Аккерман, він ще товаришує з Тіберієм Сільваші. Разом з Сашею я подорожував по тих місцях, бачив ту «гуцульську» культуру. Відвідували Коломийський музей, хату-музей фільму «Тіні забутих предків» – це дивовижно. Я, до речі, переклав цю чудову новелу на французьку мову. А ще Саша водив мене в Ужгороді до музею Федіра Манайла, адже сам був його учнем. Аккерман був спочатку дуже українським, вже потім почав спрямовуватися до кабалістичного, єврейського.
Малевич
Тривалий час Казимир Малевич майже не демонструвався в Європі. Вперше «Чорний квадрат» (варіант 1929 року) побачили на виставці «Париж-Москва» в центрі Помпіду в 1979 році. Ідея належала Понтусу Хультену – він був геніальним генератором ідей. І така демонстрація французького та російського мистецтва вдалася вперше саме Хультену. Навіть Андре Мальро, міністр культури за правління де Голля, не зміг організувати подібну експозицію.
Зараз подивишся на виставку – така барахолка. Шагал поряд з Бурлюком та Кандинським… Геніальні ідеї, однак оточення Хультена, його команда, не завжди могли втілити їх.
Одним з організаторів виставки був Жан-Юбер Мартен, який у тому ж 1979 році курував першу у Франції персональну виставку Малевича. Він опанував всю тему за чотири місяці. Мартен розумів, що є куратором з великим відчуттям. Я тоді лише склав літературу про Малевича до каталогу.
Через мене учениця Малевича Анна Лепорська присилала різні супрематичні речі на виставку – багато що реалізувалося завдяки їй. Ще Лепорська казала, що Малевич для Франції має величезне значення, та й сам Париж був для митця своєрідним центром і початком.
Коли тільки відбувалася навіть найменша виставка з декількома рисунками Малевича – про це одразу ж писали всі газети. Велику експозицію по художнику організував вже Метью Дратт в 2003 році: він узяв супрематизм Малевича до Музею Гуггенхайма в Берліні, потім до Музею Гуггенхайма в Нью-Йорку та Хьюстоні. Тоді в Нью-Йорку вперше побачили чорний «Чотирикутник» Малевича (перша назва «Чорного квадрату» – ред.), який фактично не виставлявся після його створення в 1915. До цього ж Малевич був більше міфологічною постаттю.
Сьогодні на Заході панує русофобська ситуація. На мистецтво Росії майже не виходить рецензій. Раніше про російське мистецтво дуже любили писати, а зараз – навпаки.
На молодих художників Франції творчість Малевича не впливає, тому що домінуюча тенденція в мистецтві швидше «фізіологічного» типу. Іноді проводять паралелі між Малевичем та П’єром Сулажем. Однак чорний колір Сулажа – це іспанський чорний, але це не Малевич, а ближче до Едуарда Мане. Він також відрізняється від американських експресіоністів. П’єр Сулаж – мій земляк, окситанець (Окситанія – історична місцевість на півдні Франції – ред.). Він дивиться в іспанське коріння. Американські експресіоністи ліричні, тоді як Сулаж – конструктивний. Якщо ж повернутися до чорного кольору, то помітно, що колір Сулажа чи Мане є насправді квінтесенцією чорного.
В сучасному мистецтві тему Малевича продовжують більшою мірою в архітектурі, однак не в живописі. Особливо відчутно це в японській архітектурі. Ще окреслився, як я особисто це називаю, «барочний конструктивізм» – це оксюморон, коли одночасно поєднуються ці два поняття. Приклади: Музей Гуггенгайма в Більбао чи паризький Фонд Louis Vuitton – роботи Френка Гері. Цей термін, «барочний конструктивізм», можна вжити й по відношенню до українського художника Володимира Костирка.